Куди не ткну — скрізь боляче

24

Нещодавно йду по вулиці до зупинки. Зима, мороз, я закутана в пухнасту шапку, пуховик з хутряним коміром, та ще й музику в навушниках слухаю — загалом, на навколишній світ звертаю мало уваги.

Несподівано до мене підлітає жінка з абсолютно дикими, ніж-то стурбованими очима і, ледь не хапаючи мене за руки, питає:

— Извинитенеподскапребротрлабро дріб один?

«Дріб один» я розчув лише тому, що до цього часу встигла вивільнити одне вухо від коміра, шапки і навушника.

— Що? — перепитую.

— Тут що, всі люди такі хворі? — роздратовано відповідає дама і видаляється дошкуляти наступного перехожого. Мабуть, і з ним у неї нічого не вийшло, тому що я її зустріла через кілька хвилин, коли сіла в транспорт: цим же питанням вона дошкуляла вже пасажирів.

Знаєте, є старий анекдот про пацієнта, який «куди не ткну — скрізь боляче». Лікар сказав йому, що у нього просто палець зламаний.

Жінки такого складу розуму, як у зустрінутої мною дикунки, ви ніколи не замислювалися, що якщо всі навколо хворі, то це вам пора до лікарів звертатися?