Гостра мозкова недостатність

66

Працюю прес-секретарем на великому підприємстві. Днями чекали приїзду знімальної групи із місцевого телебачення — вони повинні були записати інтерв’ю одного нашого працівника (академік, автор багатьох винаходів, список регалій займає кілька рядків — надбання республіки, в загальному). Дзвоню журналістці з питанням, в який час її чекати. Отримую повний презирства відповідь:

— Ну, розумієте, я не знаю. Це ви у себе в офісі з дев’яти до шести сидите, а я творча людина, не знаю, як складеться день!

Натякнула, що академік займається не тільки очікуванням, коли ж творчі люди знайдуть час у своєму непередбаченому графіку, щоб до нього приїхати. Отримала ще більш презирливе обіцянку уточнити і передзвонити.

Я сама за освітою журналіст. До влаштування на нинішнє місце три роки працювала в тій самій телекомпанії, і якщо той, хто ніколи не був по той бік камери, ще можна успішно набрехати про творчу складову роботи тележурналіста, то спроби вантажити цією темою колег свідчать про гострої мозкової недостатності.

Гіпотеза пізніше підтвердилася. З’ясувалося, що пані назвала для замовлення пропуску свій псевдонім, а не реальні паспортні дані. Потім дуже обурювалася, чому пропуск, виписаний на ім’я Аделины Шерер, не видають предъявительнице паспорта на ім’я Ганни Ш***ой, і взагалі, чому від неї вимагають документів — по телевізору, чи що, не бачили?

Як журналісту, мені часто бувало дуже прикро, що колег не люблять, за визначенням вважають недалекими людьми зі схильністю до понтів на рівному місці. Мені, власне, як і раніше прикро, що всіх стрижуть під одну гребінку, але якщо до спілкування з Анною-Аделиной я думала, що образ дурною журналюги від початку до кінця вигаданий, то тепер я розумію, що такі справді бувають.